Друзі, ми продовжуємо традиційну рубрику «Люди, які творять факультет наук про здоров’я». Сьогодні публікуємо розмову з пані Анастасією Широкою, доценткою кафедри Психології та психотерапії УКУ, редакторкою «Дайджесту здоров’я». Говорили про вибір професії, роботу викладачем, життя у часі війни. На завершення розмови пані Анастасія сформувала перелік порад, як працювати над власною стійкістю. Бажаємо приємного читання.

Чому ви обрали психологію, як вступили на навчання, яким був процес навчання та як прийшли викладати?

Думаю, що мій вибір був доволі спонтанним, з одного боку, а з іншого – досить очікуваним. Ще в старших класах школи я вагалася між журналістикою, міжнародними відносинами, правом і звичайно – психологією. Бажати охопити неохопне – типово для підліткового віку. Разом з цим я навчалася у Малій академії наук саме на психології, писала наукові роботи та готувалася до вступу на психологію.

В той час психологія була досить новою професією, і психологів часто наділяли надприродними можливостями – це зачаровувало. Саме  слово «психологія» викликало такі відчуття, що майбутнє точно буде яскравим та неповторним. Думаю, що аура цього слова досі приваблює людей.

Реальність навчання була значно суворішою. Наприкінці 90-х років у вітчизняній психології майже не було перекладених джерел, не було доступу до інтернету, і в більшості ми опрацьовували пострадянський спадок. Це не викликало особливого захоплення. І навіть за цими джерелами потрібно було йти до бібліотеки. Ви навіть не уявляєте, скільки зусиль потрібно було докласти, щоб отримати місячний абонемент навчання, наприклад, у бібліотеці Стефаника або в бібліотеці Медичного університету. Така атмосфера закритості знань додавало втаємничення та переконання у тому, що «справжня психологія» ось-ось відкриється – і це надихало не полишати навчання.

В той час почали поступово з’являтися перші переклади, але і за ними доводилося їхати до Києва на Петрівку. Так в моїй домашній бібліотеці з’являлися перші скарби з психології.

Також в 90-х роках у Львові почали засновуватися перші психотерапевтичні проекти. В їх межах проводилися різні лекції з психотерапії. Студентів-психологів тягнуло туди як магнітом. Я досі маю конспекти з тих часів!  Пізніше це спонукало вивчати психотерапію професійніше.

Потім ще було навчання в аспірантурі. Це був свідомий вибір, без якого я не уявляла свого майбутнього. Навчання в аспірантурі – це дуже самостійний шлях, на якому ти або дорослішаєш як науковець, або сходиш з дистанції. Мені довелося подорослішати. Думаю, що сам процес писання наукової роботи протягом 4-ох років навчив мене психології більше, ніж всі попередні роки навчання. Великою мірою це сформувало в мені і філософію викладання. Мене зараз тішить, що я знаю багато відповідей на запитання студентів і їм вже не доводиться проходити аж настільки довгий шлях, як довелося подолати мені. Їм потрібно просто прийти, порадитися  і рухатися далі.

Яким був шлях до викладацької діяльності?

Володіння науковим ступенем відкриває можливість викладати. Відтак мене запросили долучитися до команди викладачів психології спочатку до НУ «Львівська політехніка», а пізніше до Українського католицького університету.

Як ви прийшли працювати в УКУ?

Якийсь період психологічну освіту можна було здобути лише в ЛНУ ім. І. Франка, і якщо усі психологи вчаться в одному університеті, мережа професійних стосунків будується досить швидко. Спробувати викладати в УКУ мене запросили колеги, спочатку це був вибірковий курс з «Загальної психології» для соціальних педагогів. А пізніше – повна зайнятість з можливістю викладати, як студентам спеціальності психологія, так і іншим студентам та навіть викладачам університету.

Які є теперішні студенти, що вступають в УКУ?

Студенти УКУ загалом знають, що вступили до університету, щоб вчитися. Ті ж, які обирають психологію, як правило, орієнтовані саме на сферу «людина-людина» і бажають в майбутньому професійно допомагати іншим. Широкий доступ до книжок з психології, журналів, подкастів допомагає вступникам мати більш реалістичне уявлення про професію психолога, а відтак більш прицільно до неї готуватися ще до вступу на психологію. Я би сказала, що ми вчимо студентів, які прагнуть розвитку самі і стимулюють викладачів до професійного розвитку.

Якщо людина має бажання працювати, то знайде себе в цій професії?

Думаю, що так, тому що спеціальність психології відкриває широкі можливості для подальшої спеціалізації, професійного розвитку та працевлаштування: від програм раннього втручання до реалізації у бізнес-середовищі. На сьогоднішній день багато приватних та державних установ потребують фахівців з психологічною освітою. А також фахівців, які є відповідальними, працездатними, готовими вчитися та мотивованими змінювати світ на краще. Це така комбінація рис, яку часто можна зустріти у наших студентів. 

З якими викликами тепер живете, як даєте собі раду. Не можна сказати, що живемо в постковідний час, пандемія ще є, живемо в часі війни…

Ковід – це як перша серія, яку ми вже забули. Наше життя радше поділилося на довоєнний час та війну. Викликів насправді достатньо.

Регулярні сигнали тривоги, нестабільне світло та інтернет – для підтримки стабільного навчального процесу це виклики, у випадку яких потрібно мати план дій. А також бути готовим, що в якийсь момент все може піти не по плану.

Загалом я тішуся, що в більшості все на місці і всі на місці – ми живемо, ходимо на роботу та вчимося.

Маєте власні рецепти чи поради, які допомагали Вам і студентам?

Перше, що спадає на думку – важко допомогти студентам, поки я сама не є спокійною та врівноваженою. І навпаки, коли вони бачать, що я  спокійна, впевнена та у доброму гуморі – це стишує, заспокоює та додає оптимізму і іншим. Напевно, мені пощастило з нервовою системою від народження, що може бути (сміється), але я думаю, що це також залежить від того, що поруч зі мною люди, які додають оптимізму. Також це про вміння обирати з потоку ту інформацію, яка збалансовує, а не навпаки гнітить. Опіка інших: знаєте, влітку, коли я сама поїхала з трьома дітьми закордон, моя знайома запитала: «як ти?» На що я відповіла: «Коли ти подорожуєш з трьома дітьми – в тебе немає інших варіантів, як залишатися здоровою у всіх значеннях цього слова!» В часі війни це працює так само, коли відчуваєш відповідальність за когось менш зарадного –  маєш залишатися стабільним у ситуації будь-яких викликів. Поступово впоратися насправді можна зі всім.

Великі виклики – великі можливості.  Це дуже дивний час, як сказала одна з моїх знайомих музиканток: «Ти можеш евакуюватися в якесь село, де змушений носити воду з криниці, і виступати на одній сцені зі Стінгом. Можеш сидіти у бомбосховищі та вигравати міжнародні гранти. Жити в страшній реальності, але при цьому бути прийнятим в будь-якій іншій країні світу.»

Як ви бачите, ми (українці) зміцніємо психологічно чи потрібно буде ще час щоб збудувати опори?

Я думаю, що в цьому питанні легко помилитися. Але якщо взяти до уваги таку «інформаційну бульбашку» як УКУ, то я бачу, що мої студенти назагал добре справляються з навчанням, розуміють навіщо вони це роблять, мають сили на допомогу іншим. Вони зібрані й конкретні: немає тривоги – вчимося, тривога – йдем в укриття, отримали домашнє завдання – виконали. Все відпрацьовано, гнучко, без зайвих емоцій чи нарікань. Цього навчального року є розуміння, що часи складні, ти маєш бути опорою, насамперед для себе. Я відчуваю, що студенти мають опору.

Щодо інших людей мені важко сказати, але от, наприклад, в перші 6 місяців війни ми досліджували емоційну регуляцію батьків, які втікали від війни всередині країни чи закордон. Отож, назагал, попри травматичний досвід та не завжди задоволені базові потреби, батьки знаходили в собі сили переосмислити ситуацію та переорієнтуватися на вирішення поточних проблем. Це нормально – в ненормальних обставинах погано себе почувати, але поки я не спостерігаю сигналів про те, що ми назагал не справляємося, або що в нас зменшуються шанси відновитися.

Поради від Анастасії Широкої, як працювати над власною стійкістю:

1. На початку війни мій син втратив можливість відвідувати школу та додаткові заняття, але він почав частіше готувати смачну їжу. Насправді, існує багато можливостей залишатися вільними та творчими.
2. Коли мені погано, я згадую про друзів у Харкові. А коли здається, що забракне сил – про військових. Я зауважую  громадський транспорт, магазини та спокійні вулиці – і мене переповнює вдячність. Я купую квитки– і живу в приємному очікуванні події. Людина є значно більшими творцем свого самопочуття, аніж може здаватися.
3. Коли страшно, здається, що це назавжди. Але це неправда, страх змінить інша емоція, просто потрібно зачекати. В психічному житті людини немає нічого стабільного – одне перетікає в інше. Все минає.
4. Мені допомагає листування з друзями з-закордону і можливість бодай якийсь час побути за межами контексту війни. Я ціную можливості побути в тиші у своїх роздумах. Мене захоплює вир музики. Потрібно вміти робити паузу.
5. Мене захоплює наука, насамперед тим, що вона дає можливість висувати гіпотези та перевіряти їх дієвість на практиці. Ти ніколи не дізнаєшся, як для тебе буде краще, якщо не спробуєш. Стійкість не має рецепту, людина має його створити для себе сама.

розмовляла Ірина Гумен

менеджерка з комунікацій Факультету наук про здоров’я